Приміщеннями, які орендують книгарні, розпоряджається міська рада, тож ні про яку їх передачу у приватну власність не може бути й мови. (Чи не могло бути мови. Тепер, коли (чи якщо) існуватиме єдине комунальне підприємство «Буковинська книга», яку буде легше, як Ви кажете, «моніторити» — буде легше й спрямовувати приміщення до приватизації)
Святославе, мені шкода, що навіть такі люди, як Ви, недостатньо розібралися в ситуації з «Букіністом», а звідси — Ваші поверхневі висновки. Тож дозвольте внести ясність.
1. Почалося далеко не з фотоальбому, журналісти заговорили про реорганізацію книгарень уже «під завісу» конфлікту, як це не дивно.
2. Дискусія з владою ні на що не перетворилася, вона просто зайшла в тупик. Влада взагалі не реагує на спроби дискусії — а ось це якраз не дивно.
3. Не плутайте, будь ласка, власника книгарень. Вони є комунальною власністю — але не міста, а області. Тож місто, за Вашою порадою, справді могло би створити єдину муніципальну книгарню — але це буде вже зовсім інша історія, яка до нинішньої реорганізації не має жодного стосунку.
4. Книгарні, які перебувають у комунальній власності громади області, самі себе фінансують, платять оренду, заробляють на зарплату. Облрада свого часу внесла в їхній статутний фонд по кілька сотень гривень. Тож про «видатки громади» на утримання цих підприємств не йдеться взагалі.
5. І уточнення до коментаря Сергія Воронцова, який також мимохіть може дещо заплутати Святослава. «У протестувальників немає позитивного плану, окрім нічого не рушити» — це не зовсім так. У протестувальників була пропозиція до облради: відпустіть книгарні на волю, заберіть свої копійки зі статутного фонду і позбавте їх від своїх бюрократичних формальностей — затвердження директора на сесії, звітування перед облрадою (наче для цього недостатньо податкової) і т.д. Чи цей план не вважається позитивним? А плану насправді немає у влади. Бізнес-плану.
не погоджуюся з Михайлом, та що там я — з твердженням про смерть журналістики не погоджується безліч експертів. Але як точка зору, як провокація, як спонукання до дискусії — цікаво, чому ж ні. Ну і спонукає не лише до дискусії, а до дій, що доведуть протилежне.
Дуже гарні новелки, дуже. Не поступаються за поворотами сюжетів оповіданням наших досвідчених буковинських майстрів слова. Та і за самим словом навряд чи поступаються. Сподіваюся, що авторка знайде визнання.
а от я в суботу вибігла з дому, і лише на зупинці маршрутки виявила, що гроші залишилися в кишені вчорашнього одягу… В закапелках сумки віднашлися дві монети по 50 коп. Але я спізнювалася, тому набралася нахабства і таки зайшла в маршрутку. Пояснила водієві ситуацію (та навіть не пояснила, лиш почала) — він махнув рукою «Добре, добре» — і я поїхала. Люди — вони різні бувають…
Maria Matios
Я народилася в цьому будинкові. Тут свого часу народила свого сина. І навіть «повитуха» у моєї мами і в мене була одна і та ж – черкащанка Юля Сергіївна Солодченко — Бойчук (земля їй пером). Багато років у цьому приміщенні була лікарня на 25 ліжок. А з 1976 року – це сільська амбулаторія, яка обслуговує жителів чотирьох довколишніх сіл. 4000 тисячі потенційних пацієнтів. У жовтні 2010 року амбулаторію «євро»-відремонтували, але обіцяного владою денного стаціонару не відкрили. Так увесь цей час стояли дві палати на другому поверсі порожніми. На крапельниці доводилося або їхати в район за 35 км, або наймати медсестер додому.
Власним коштом (із депутатської зарплати) для Розтоцької амбулаторії я придбала: 5 дерев’яних ліжок з ортопедичними матрацами, 5 подушок, 10 пар постільної білизни, 5 ковдр, шафу для верхнього одягу, диван у кабінет головного лікаря для огляду пацієнтів, 5 тумбочок, 5 стільців, 5 настільних ламп, письмовий стіл, 4 штативи для крапельниць, набір ліків та шприців для першої невідкладної допомоги, 2 електрочайники, чайний набір і ще всякі дрібнички – і 13 квітня передала у безоплатне користування для жителів села Розтоки. В амбулаторії започаткувала портретну галерею тих, хто віддавав своє серце і знання односельцям: фельдшерки Євдокії Бубульчук (одна із героїнь моєї книжки «Нація», учасниця війни), лікарів-терапевтів, подружжя Паскарів – Олени Миколаївни та Якова Олексійовича (усім світла пам'ять). Подарувала бібліотечку своїх книжок, де багато хто впізнаватиме себе і сільські історії. У обидвох сільських церквах відслужили службу за здоров'я всіх жителів села Розтоки. А на відкритті денного стаціонару були майже всі живі донині колишні працівники лікарні, сільські і районні депутати від Розтік, вчителі і просто усі охочі, включно із дітьми. І дощ нам не завадив.
Моє зворушення досягло піку, коли подружжя Кермачів – колишня санітарка Олена і кочегар Петро — зі словами «такого гонору ми ще не мали» — намагалися поцілувати мені руку. Усі ці натруджені люди заслуговують на більше. Але я зробила, що могла на цей раз. І допомагав мені у цьому мій помічник-консультант у Чернівецькій області Олександр Архипович Рибчук.
Цього року селу Розтоки на Буковині виповнюється 512 років, а Розтоцькій середній школі – 150. В Розтоках знімали фільм «Білий птах із чорною ознакою». Тут вийшла заміж і живе рідна сестра Івана Миколайчука Іванка. Тут розпочалася кінокар'єра Богдана Ступки. Тут до попівни сватався Юрій Федькович. Про Розтоки писала Леся Українка. І звідси у світ широкий пішло дуже багато іменитих моїх земляків.
— РОЗТОКИ. 13.04.13. (зі сторінки Марії Матіос у фейсбук)
зустрічне питання: а кого намагається обдурити міліція, коли люди заполоняють площу, а вона офіційно на сайт виставляє 750 учасників? Ну та це не до Вас, і риторичне…
Сьогодні один пан поділився іншим способом обчислення кількості учасників ації. Прикидують, скільки розташовується людей на 1 кв. м. Сьогодні це було 3-4, тісненько стояли — десь більше, десь менше. Беремо менше, 3. Беремо розмір Центральної площі, де тривав мітинг. Це приблизно 50 на 50, тобто 2500 метрів. Насправді більше, але зважаючи, що по краях площі менше людей, ніж по центру, то хай буде 2500. Множимо на 3 — і отримуємо 7500, це щонайменше — рахували ж «як менше».
дублюю свій коментар з фб про вишиванки: на святі вишиванки число 3228 означає лише тих, хто був у вишиванці і взяв участь у реєстрації. Тобто ще було невідомо скільки людей в іншому одязі, а також тих, хто не реєструвався, але був присутній на площі.
я звісно вже нічому не дивуюся в нашій країні, але… все-таки не уявляю: як можливо приховати вітрянку? Вітрянка — це ж не «свинячий грип», який лише лабораторно можна визначити. Вітрянку ж видно неозброєним оком, до того ж довгий час навіть після одужання.
дівчата, ну перестаньте ви — «протест» — «не протест» — «якби»… Не ускладнюйте, не шукайте логіки і пояснень, не додавайте собі віку цими солідними міркуваннями. Згадайте, що бувають необгрунтовані, нелогічні, «безбашенні» вчинки, і це ознака молодості і весни. Ось і все))
1. Почалося далеко не з фотоальбому, журналісти заговорили про реорганізацію книгарень уже «під завісу» конфлікту, як це не дивно.
2. Дискусія з владою ні на що не перетворилася, вона просто зайшла в тупик. Влада взагалі не реагує на спроби дискусії — а ось це якраз не дивно.
3. Не плутайте, будь ласка, власника книгарень. Вони є комунальною власністю — але не міста, а області. Тож місто, за Вашою порадою, справді могло би створити єдину муніципальну книгарню — але це буде вже зовсім інша історія, яка до нинішньої реорганізації не має жодного стосунку.
4. Книгарні, які перебувають у комунальній власності громади області, самі себе фінансують, платять оренду, заробляють на зарплату. Облрада свого часу внесла в їхній статутний фонд по кілька сотень гривень. Тож про «видатки громади» на утримання цих підприємств не йдеться взагалі.
5. І уточнення до коментаря Сергія Воронцова, який також мимохіть може дещо заплутати Святослава. «У протестувальників немає позитивного плану, окрім нічого не рушити» — це не зовсім так. У протестувальників була пропозиція до облради: відпустіть книгарні на волю, заберіть свої копійки зі статутного фонду і позбавте їх від своїх бюрократичних формальностей — затвердження директора на сесії, звітування перед облрадою (наче для цього недостатньо податкової) і т.д. Чи цей план не вважається позитивним? А плану насправді немає у влади. Бізнес-плану.
Я народилася в цьому будинкові. Тут свого часу народила свого сина. І навіть «повитуха» у моєї мами і в мене була одна і та ж – черкащанка Юля Сергіївна Солодченко — Бойчук (земля їй пером). Багато років у цьому приміщенні була лікарня на 25 ліжок. А з 1976 року – це сільська амбулаторія, яка обслуговує жителів чотирьох довколишніх сіл. 4000 тисячі потенційних пацієнтів. У жовтні 2010 року амбулаторію «євро»-відремонтували, але обіцяного владою денного стаціонару не відкрили. Так увесь цей час стояли дві палати на другому поверсі порожніми. На крапельниці доводилося або їхати в район за 35 км, або наймати медсестер додому.
Власним коштом (із депутатської зарплати) для Розтоцької амбулаторії я придбала: 5 дерев’яних ліжок з ортопедичними матрацами, 5 подушок, 10 пар постільної білизни, 5 ковдр, шафу для верхнього одягу, диван у кабінет головного лікаря для огляду пацієнтів, 5 тумбочок, 5 стільців, 5 настільних ламп, письмовий стіл, 4 штативи для крапельниць, набір ліків та шприців для першої невідкладної допомоги, 2 електрочайники, чайний набір і ще всякі дрібнички – і 13 квітня передала у безоплатне користування для жителів села Розтоки. В амбулаторії започаткувала портретну галерею тих, хто віддавав своє серце і знання односельцям: фельдшерки Євдокії Бубульчук (одна із героїнь моєї книжки «Нація», учасниця війни), лікарів-терапевтів, подружжя Паскарів – Олени Миколаївни та Якова Олексійовича (усім світла пам'ять). Подарувала бібліотечку своїх книжок, де багато хто впізнаватиме себе і сільські історії. У обидвох сільських церквах відслужили службу за здоров'я всіх жителів села Розтоки. А на відкритті денного стаціонару були майже всі живі донині колишні працівники лікарні, сільські і районні депутати від Розтік, вчителі і просто усі охочі, включно із дітьми. І дощ нам не завадив.
Моє зворушення досягло піку, коли подружжя Кермачів – колишня санітарка Олена і кочегар Петро — зі словами «такого гонору ми ще не мали» — намагалися поцілувати мені руку. Усі ці натруджені люди заслуговують на більше. Але я зробила, що могла на цей раз. І допомагав мені у цьому мій помічник-консультант у Чернівецькій області Олександр Архипович Рибчук.
Цього року селу Розтоки на Буковині виповнюється 512 років, а Розтоцькій середній школі – 150. В Розтоках знімали фільм «Білий птах із чорною ознакою». Тут вийшла заміж і живе рідна сестра Івана Миколайчука Іванка. Тут розпочалася кінокар'єра Богдана Ступки. Тут до попівни сватався Юрій Федькович. Про Розтоки писала Леся Українка. І звідси у світ широкий пішло дуже багато іменитих моїх земляків.
— РОЗТОКИ. 13.04.13. (зі сторінки Марії Матіос у фейсбук)
Сьогодні один пан поділився іншим способом обчислення кількості учасників ації. Прикидують, скільки розташовується людей на 1 кв. м. Сьогодні це було 3-4, тісненько стояли — десь більше, десь менше. Беремо менше, 3. Беремо розмір Центральної площі, де тривав мітинг. Це приблизно 50 на 50, тобто 2500 метрів. Насправді більше, але зважаючи, що по краях площі менше людей, ніж по центру, то хай буде 2500. Множимо на 3 — і отримуємо 7500, це щонайменше — рахували ж «як менше».