Маріанна Антонюк

від того, ким були ВОНИ — багато в чому залежить і те, ким є МИ.

про інтернати мало знаю, але система викладання в загальноосвітніх школах мало відрізняється від описаного: намагання звести всіх до одного рівня в одязі, однакових зошитах і т.д., неврахування здібностей учнів, урок фізкультури (чи праці — неважливо) як головний, відсутність гігієнічних умов для тієї ж фізкультури… Думаю, що й гімназії-ліцеї в цьому плані недалеко пішли, хіба що там здібності враховують

перепрошую, то було до Надії Григоренко. Не варто узагальнювати.

не варто узагальнювати.

а в житті?

люди зазвичай кругом однаково різні — що на Вкурсі, що на фб, що в житті.

Олеже, це просто обговорення — більше навіть не проблеми, а способу її порушення. Не драматизуйте на цей раз і не печальтеся — на Вкурсі місце є всім, хто хоче тут бути :)

Вікторіє, це Ви все перекрутили. Саме з Вашого переказу так виглядає. Будьте точнішими у висловлюваннях.

до речі, з цього посту історія виглядає (очевидно, помилково) саме так, що дівчина мала все, а потім після аварії «рятувала» ВІЛ-інфікованого саме в той спосіб, який відкоментував вище Володя. В такому разі взагалі не дивує, що «коханий її кинув» :) Це могло статися не через хворобу, а просто через зраду дівчини.

книжка, яка справила таке враження на авторку допису, може й страшно важлива, але абсолютно далека від життя. По-перше, медиків зазвичай страхують від інфікування ВІЛом. Тож така жаліслива історія, яка супроводжується звільненням з престижної клініки, в принципі неможлива. Крім того, СНІД — не смертельна хвороба. Цивілізовані медики схильні вважати це захворювання хронічним. І від зараження до смерті, за умови дотримання здорового способу життя, можуть минути десятиліття. Тож ця книжка не лише не позбавляє людей стереотипів, а ці стереотипи примножує. Якщо авторка допису, звісно, правильно переказала короткий зміст твору :)

а в мене там фотографії… Шкода їх позбуватися… Хоча я там вже мабуть рік як не була

в суботу — «Солодка Даруся» в театрі. А в кав'ярні «На розі...» (Університетської-Сковороди) фотовиставка «Вибіркова Грузія» В.і М.Козменків. Цього тижня відкрилася, здається, але думаю, що вона триває.

наскільки оперативно знайдеться лідер, який їх поведе і візьме на себе відповідальність за це.

наприклад, у тому, що «ніщо не заважає перекваліфікуватися...» — заважає. Комусь вік, комусь та ж потреба утримувати родину (перекваліфіковуються ж не на зарплаті, правда?) Зрештою, здібності в людей бувають лиш до чогось одного — не всім же бути талановитими. А щодо престижу — ну це взагалі смішно)))) Колеги мене розуміють) Який там престиж… Які там «насиджені журналістські стільці» і т.д. Нє, ну є, звісно, унікуми, які вміють на цих «насиджених стільцях» мати «престиж» і баблос))) Але їх важко беззастережно назвати журналістами. Хіба — людьми, які в принципі вміють грамотно писати

думаю, Ви помиляєтеся. Але це Ваше право — так вважати.

зарплати — які вже є… Інших не платять.

ви не маєте рації. Молода людина, яка робить такий крок (та і не молода також), яка зважується на це, яка трохи (зовсім трохи!) уявляє, що буде далі (мовчазна непідтримка частини колег, можливо — нерозуміння батьків, бруд опонентів, бруднезний бруд анонімів у коментарях і т.д.) — вона просто долає страх. Бо насправді це і страшно. Хто робив такі кроки — той знає. Ви, Володимире, робили?

питань багато, і всі — риторичні :)

аплодували присутні на прес-конференції журналісти різних видань. На щастя, не всіма каналами і газетами в Чернівцях керують Забродський чи Михайлішин.

тому що не кожен може собі дозволити от так просто відмовитися від зарплати, роботи, бо за багатьма стоять родини і діти. Я їх розумію, хоча й не виправдовую. Думаю, якби діяли згуртовано — нікого б не звільнили.