Детектив як «енциклопедія польської жизні»

Великих цитат пост

Не тільки «Євгєній Онєгін» був «енциклопєдієй русской жизні» (за словами критика Бєлінського). Будь-яка мало-мальськи цінна книжка є не просто набором діалогів героїв, вибудуваним у сюжет-фабулу, а й відтворенням певного відрізку часу, можливо – історичної епохи на певній території. У сучасних книжках, де події розгортаються у нашій країні, ми це не завжди помічаємо (або це не завжди є – бо не так просто оцінити сучасність відсторонено і об’єктивно). У описі сучасного себе дрібне виглядає важливим, посередності – видатними, а буває – і навпаки.

А от минулорічний польський бестселер Зигмунта Мілошевського «Гнів», дія якого розгортається на тлі завершення буремного для України 2013-го, окрім закрученої детективної історії, демонструє коротку і швидкісну дорогу Польщі до її постсоціалістичного успіху.  Успіху, якого за цей же час могла б досягнути Україна, але не досягла.

Найприкольніше, що ці «історичні» вкраплення в крутий детектив – абсолютно органічні і доречні. Це не тупо, як в російських серіалах, коли усіма «мистецькими» засобами підкреслюється, що мєнти хароші, а бандити погані; що русскіє умні, а хохли тупуваті; що пити треба водку «Нємірофф» (чи яку там зараз рекламують в таких серіалах).

Ні, це красиво і… правдиво. Бо так воно і є, як написано.

А тепер – великі цитати.

Про рівень працівника прокуратури, помічника прокурора:

«Молодий юрист належав до першого випуску тих, хто мусив справді прагнути й старатися, щоб стати прокурором. Раніше було навпаки: до прокуратури йшли ті випускники юрфаку, кому не пощастило здобути іншу посаду або ж у них не було достатньо зв’язків чи заможних батьків. Кілька років тому прокурорську та суддівську практику ліквідували, натомість створили елітарну Державну вищу школу судів і прокуратури.

Дипломованим юристам, які мріяли про тогу із червоною чи фіолетовою облямівкою, доводилося тепер вступати до інституту в Кракові, відбути трирічний убивчий марафон лекцій, стажувань та іспитів. Та якщо вже вони витримали, то місце їм було гарантоване. Було за що боротися, студентами вони отримували високу стипендію, зарплатня асесора становила понад три тисячі на руки, а районного прокурора – спочатку понад чотири. Може, це й не бозна-що, але в складні часи означало ставку й гарантію роботи в бюджетній сфері.

Теоретичні й практичні іспити в Державній вищій школі суді в прокуратури складали дві тисячі осіб. на перший загальний курс приймали триста. Потім 150 відраховували, а решту шліфували, немов шляхетні діаманти. Фальк був представником першого випуску, який почав асесуру не після трьох років стажування, тобто приготування кави в районній прокуратурі, а через три роки тяжкої праці. Кодекси й процедури він знав напам’ять, працювати з потерпілими його навчали неурядові європейські організації, а методику допиту викладали інструктори зі школи ФБР у Квантіко. За ним було стажування в криміналістичних лабораторіях, моргах, комісаріатах поліції, прокуратурах і судах усіх рівнів. Він мав диплом рятувальника на воді й медичного рятівника. Англійську він знав на рівні, що дозволяло йому викладати цю мову, а російську він опенував ще в університеті, позаяк вирішив, що це логічне рішення. Бо в роботі прокурора в Ольштині, який межує з калінінградською областю, це буде корисним умінням».

Хоча, звісно, здатність держави оцінити такий фаховий рівень все ж сприймається зі скептицизмом:

«Хоча, дехто з «крутих спеців» бачить і проблему в таких випускниках: «За два роки ми всіх їх побачимо в залах по той бік. Вони просто занадто класні. Нашій державі рідко що вдається, та цього разу ефект приголомшливий. Ми виховали сучасні правозахисні машини. І тепер вмонтовуємо ці машини в нашу систему. Звісно, можна встановити спортивний двигун із турбокомпресором і в «Полонезі». Але навіщо?»

А ось навіщо. Бо прокурори там – таки на Стороні Світла. Вони в цьому впевнені (на жаль, не спілкувалася в Польщі з прокурорами, але, наприклад, представники антикорупційних структур там насправді борються з корупцією, а судді насправді чесно судять). Тож повернімося до прокурорів:

«Цей фах буває невдячним. Будь-який прокурор міг не замислюючись назвати сотню причин, через які не варто працювати прокурором. Від бюрократії й ідіотської статистики, від некомпетентних експертів і зухвалих поліцейських – до психічного пригнічення через постійний контакт зі злом і суспільну зневагу, з якою зустрічаєшся буквально на кожному кроці. Не існувало прокурора, який удома не замислювався б над адвокатурою, зустрічаючись із друзями не планував би приміряти тогу юрисконсульта, а після чарки не посилав би все це до біса. Цікаво, що насправді із професії йшли одиниці.

Передусім через те, що надзвичайну силу й упевненість дає перебування на правильному боці. У світі, де більшість професій полягає на впарюванні людям зайвих речей та послуг, де моральний релятивізм і готовність до принижень часто стають підвалинами кар’єри, прокурори таки залишаються на боці добра. Їм вдається то краще, то гірше, але їхній фах полягає в тому, аби стояти на сторожі закону, творити добро, чинити так, щоб світ був безпечнішим. Чи багато людей може пишатися своєю професією?»

…Ну і знайома ситуація, майже як про Чернівці.

«…Особа, яка керує в місті дорожнім рухом, не вірить у «зелену хвилю», бо мовляв, люди занадто розганяються, а це загрожує дорожньому рухові… Це був не жарт… В цьому, зрештою, невеликому місті, яке пішки можна перетнути за півгодини, і де всі їздять широкими вулицями, машини безперервно стоять у корках. Що ж, слід віддати належне чиновникові. Усім їм загрожував апоплектичний удар, зате вони не створювали загрози іншим учасникам дорожнього руху. Крім того, тут не вірили, що мешканці Ольштина можуть нормально звернути ліворуч, пропустивши спершу автомобілі навпроти. Тому, дбаючи про їхню безпеку, майже на кожному перехресті це було заборонено…»

Хоча ні, таки не про Чернівці:

«Він би проїхав на червоне, якби не те, що як прокурор, не міг отримати звичайного  штрафу, заплатити й забути. Якби його затримала дорожня поліція, довелося би зізнатися, хто він насправді, а поліція мусила б надіслати своєму начальству інформацію про пригоду й вимагати покарання для провопорушника в тозі. Зазвичай це закінчувалося зауваженням, проте залишалося в справі, каляло історію служби і, залежно від злостивості начальства, могло відбитися на зарплатні…»

І ще раз майже як про Чернівці:

«Будинок, поза всяким сумнівом, був колись гордістю Ольштина… Півстоліття польського владарювання спричинилося до того, що чудовий міський палац перетворився на комунальне руйновище. Тиньк на будинку лущився, мов шкіра прокаженого, ринви з невідомих причин ігли впоперек фасаду. Три балкони ліворуч були пофарбовані кожен іншою яскравою фарбою. Три балкони праворуч були засклені кожен інакше. Картина злиднів і розпачу, реклама надвіслянської естетики.

Був колись такий анекдот про те, як чорт упіймав поляка, росіянина й німця, і кожному дав по дві металеві кульки. І тиждень, щоб кожен навчився виробляти з ними якісь фокуси. Чиї фокуси виявляться кращими, того він відпустить. За тиждень німець навчився ставити кульки одна на одну на носі, москаль жонглював, а поляк одну кульку зіпсував, а другу загубив.

Те саме відбувалося і з будинком. Фасад поляк зіпсував, а інтер’єр згубив».

Звісно, проблем у Польщі чимало. Наприклад, бази даних. Як нас дивує, чому на вимогу державних органів треба носити безліч довідок, коли всі дані про людину мали б бути акумульовані десь завдяки ідентифікаційному номеру, так поляки дивуються, що їхні правоохоронні і контролюючі органи не мають єдиної бази даних:

«…прокурор Теодор Шацький знав, що в офіційних базах даних нічого ніколи не з’являється. Поліція мала свою ДСПІ,, тобто Державну систему поліційної інформації. Прокуратура мала власну систему «Лібра», бо чомусь жодному мудрагелеві не спадало на думку, що органи повинні мати одну інформаційну систему. Точніш, якийсь мудрагель збагнув, що більша кількість таких систем і тендерів не дозволить закінчити каденцію з порожніми кишенями. Крім того, усі ці системи були химерно розчленовані, несумісні й непоєднувані. Якби природа була такою ж дурною, то кожна людська кінцівка мала би власне серце, легені й шлунок, кожна довелося б окремо годувати, запихаючи шматки котлети до колін та ліктів. Добре, коли в окружних прокуратурах вдалося об’єднати регіональні системи в одну, та іноді навіть це було нездійсненною мрією. А це означало, що досить серійному вбивці після кожного злочину переміщатися до іншого воєводства, щоб ніхто не зміг пов’язати фактів.

Звичайно, і поліція, і прокуратура робили все, щоб ввести до систем якомога більше інформації й намагалися будь-що цього не усувати й незаконно зберігати якнайдовше. На жаль, Шацький підозрював, що Генеральний інспектор захисту персональних даних і Найвищий суд до них доберуться швидше, ніж система почне діяти настільки справно, що можна буде користуватися у всій Польщі. Спершу кидають тобі під ноги колоди, а тоді щире обурення, бо прокуратура не знала, що пан учитель ще стажистом на другому кінці Польщі звинувачувався в тому, що полюбляв приймати душ разом з учнями…»

І на підтвердження проблеми з базами даних – діалог прокурора з працівником відділу актів громадського стану. У цьому діалозі цікаво все, а особливо – завершальна фраза.  

«Але в Пйотра Наймана є п’ятирічний син. Чому в його документах нема нічого про дитину?

-        Дитина з точки зору держави є окремим громадянином. У неї своє свідоцтво про народження, де будуть посилання на свідоцтво або свідоцтва про шлюб та смерть.

-        Тобто в документах атьків не нотують народження дітей? – від здивування прокурор високо підняв брови. – Ви, блін, мабуть, жартуєте? У цій державі справді немає бази даних, де хтось стежить, що відбувається із цими чортовими громадянами?

Мислимир знизав плечима.

-        Щиро кажучи, я був переконаний, що у вас щось таке є.

-        У нас?

-        Ну, в поліції, прокуратури. Вводите прізвище, і вам усе показує.

Прокурор важко сів.

-        Показує. Ми можемо перевірити тільки карний реєстр, де є лише ті, хто отримав вироки. Можемо в реєстрі транспортних засобів перевірити, чи злочинець є власником автомобіля. Дорожня поліція має свою систему, бо мусить підраховувати бали.

-        А ідентифікаційний?

-        Ну, звісно, існує, можна перевірити адресу реєстрації. І номер паспорта. Середньовіччя довбане».

Середньовіччя довбане. Ми в ньому залишилися, а Польща з нього вийшла і прямує до цивілізації. Це тепер навіть у детективі прочитаєш. Бо це правда.